ХМЕЛЬНИЦЬКА ОБЛАСНА ГРОМАДСЬКО-МОЛОДІЖНА ГАЗЕТА виходить з 14.02.2008 Передплатний індекс 99876

"Насійте, мамо, мальви..."

Електронна адреса Друкувати PDF

 

Присяжнюк Руслан Анатолійович народився 8 червня 1988 року в с.Буцни, що на Летичівщині. Навчався в Голенищевській середній школі. Після її закінчення вступив до Хмельницького будівельного ліцею, де успішно здобув фах будівельника. Служив в ЗСУ, у 79-й аеромобільній бригаді м.Миколаєва, згодом у Львівській 80-й аеромобільній бригаді. Після строкової служби працював у Києві. У серпні 2014 року був мобілізований Летичівсько-Старосинявським райвійськкомісаріатом. Служив у 95-й окремій аеромобільній бригаді м.Житомира, де освоїв професію кулеметника. З листопада 2014 року був учасником антитерористичної операції на Сході країни. Загинув 20 січня під час оборони Донецького аеропорту. Нагороджений Медаллю «За Мужність III ступеня», Орденом «За оборону Донецького аеропорту», медаллю «За Жертовність».  Похований в с.Пашківка Макарівського району Київської області.

 

З Поліною Степанівна, мамою Руслана, я зустрілася в День Незалежності України. В Летичеві у той день відкрили Меморіал загиблим воїнам, де вшанували поіменно памʼять земляків, які віддали своє життя за незалежність і територіальну цілісність України. Серед них прозвучало імʼя Руслана Присяжнюка.

«Мій син, - каже мама, - з дитинства був дуже сильним хлопчиком. Його сила була у всьому: у дужому тілі, у його наполегливості багато досягти в житті, а особливо у силі дотримання свого слова. Він був небагатослівним, але, як скаже – так і зробить. Він був дисциплінованим, за це його поважили скрізь, де Руслан працював чи навчався»

У мальовничому селі на Летичівщині, де Руслан народився, хлопчик зростав, як і багато інших сільських дітей, привчених змалечку до праці. Коли став школярем і навчався в Голенищівській школі, як пригадує його вчителька Галина Касянова: «Руслан не був відмінником, але відзначався серед учнів своєю працею, брав участь у спортивних змаганнях і був дуже дисциплінований».

А ще Руслан мав гарну рису привітності до людей. Він завжди привітається з односельцями, запитає, як справи чи як здоров’ячко… і якось від того світліло на душі у тих, хто його знав змалечку.

Після закінчення школи юнак вступив до Хмельницького будівельного ліцею, який закінчив з відзнакою і здобув спеціальність будівельника.

У 2006 році пішов в армію. Спочатку служив у79-й аеромобільній бригаді м.Миколаєва, а потім, 6 місяців, проходив службу у Львівській 80-й аеромобільній бригаді. Служба в десантних військах дуже припала хлопцеві до душі.


«Він настільки полюбив десантні війська, що, навіть, ніколи не визнавав і не святкував інших свят, навіть свого дня народження. Завжди казав: «У мене одне свято – День ВПВ!» А коли прийшов з армії – побув тиждень вдома і поїхав у Київ на роботу. Там працював по своїй спеціальності – будував висотки. Його любили і поважали на роботі, адже Руслан був дуже роботящим і дисциплінованим, а ще не любив компанії, де випивають. У нього була мета в житті – заробити гроші, аби купити поблизу Києва якусь хатинку, а згодом збудувати гарний і просторий будинок. Все мені казав: «Скоро мамо, я Вас з Сергієм (старшим братом – авт.) звідси заберу і будемо жити всі разом у двоповерховому будинку…»


І треба сказати, що мрії і слова Руслана невдовзі почалися втілюватися у життя. Невдовзі, Руслан одружився, купив хатину у с.Пашківка, що неподалік Києва, і звів своє сімейне гніздечко. А через рік до подружжя завітав лелека, подарувавши синочка Кирила.

«Тоді Руслан, - згадує Поліна Степанівна, - був нашою опорою у сімʼї. Завжди допомагав і турбувався про нас. Памʼятаю, я захворіла, треба було терміново робити операцію. А це ж все великі кошти… Але синок допоміг: у Вінниці прооперували мене, а Русланчик навідувався до мене з Києва двічі на тиждень і – хвороба відступила».

У серпні 2014 року, як розповіла мама Руслана, до неї подзвонили з військомату і сказали, щоб син прийшов.


«Я не думала, що це так серйозно, - зізнається моя співрозмовниця, - і сказала Руслану про це. Він приїхав, пішов до військомату, пройшов медкомісію і – сказали збирати речі. Звичайно, тоді я дуже стала хвилюватися, навіть. докоряти собі: навіщо сказала синові? Але, як-то кажуть, поїзд вже пішов, Руслан не став відмовлятися чи ховатися від служби. І 23 серпня він вже був в Житомирі на навчанні, а 2 листопада поїхав в зону АТО. Там він був одночасно водієм і кулеметником. А з 15 на 16 грудня зайшов в Донецький аеропорт. Дзвонив мені щодня: або вранці, або ввечері. Інколи вночі. Якось не було дзвінка довго, то я йому в 2 годині ночі пишу «есемеску», а він мені через півгодини відписав. Але найстрашніше почалося з 20 січня 2015 року. Того дня о 7-й годині ранку Руслан подзвонив і сказав: «Мамо, я не знаю, чи вернуся… Але все буде добре, не переживай…». Він повідомив, що у них біда і попросив, аби ми додзвонилися до Києва, у Міністерство оборони, аби прислати їм допомогу. Ми подзвонили, пояснили ситуацію, але нам сказали, що нічим не зможуть допомогти, бо туди не можна дістатися, скрізь йдуть обстріли… Наступного дня о 12.30 був дзвінок від сина і він сказав, що їх "витаскали" з аеропорту. А хто – не сказав, так не знаю і досі… А з 21 січня звʼязку вже не було…»


Родина довго шукала свого сина, брата, племінника, чоловіка… Шукали скрізь: по Інтернету, з допомогою волонтерів. Сподівалися, що може де в полоні чи поранений в шпиталі?.. Та пошуки були невтішними: 18 лютого подзвонили і сказали, що в моргу Донецька знайшли тіло за прикметами мого сина: ріст, родима пляма, розмір взуття… До того ж, хлопці з Костянтинівни, які воювали з ним, теж упізнали його тіло і сказали, що 90 відсотків – це Руслан».

Мама, наче зранена пташка, їхала-летіла, аби забрати тіло сина. Вона не стала чекати результатів ДНК, бо одразу впізнала свою кровинку: його великі і такі міцні при житті були руки і ноги, його тіло, яке при житті було таким дужим…

З весни і до пізньої осені, у дворі під хатою Поліни Степанівни квітнуть квіти. Їх дуже любив Руслан, особливо троянди і мальви. Якось він приїхав навесні і посадив яблуньки та троянди, а ще попросив маму, аби вона насіяла мальви: «Насійте скрізь мальви, мамо. Нехай скрізь цвітуть мальви…»

З року в рік і яблуньки, і мальви будуть квітнути під хатою матері загиблого сина. З року в рік своїм біло-рожевим і різнобарвним цвітом нехай нагадуватимуть про любов справжнього сина до своєї рідної Вітчизни. Адже Герої не вмирають, вони переходять у Вічність квітами, росами, травами святої української землі.

 

Останне оновлення Четвер, 23 лютого 2017 13:34  

Реклама

ТДВ «Хмельницькзалізобетон»

Пропонує вироби з деревини, виготовлені на німецькому обладнанні «weinig», двері виготовлення дверних полотен.

- дошка підлоги, блок-хауз, вагонка
- сходинки та під сходинки
- широкий вибір продукції зі складу та на замовлення

м.Хмельницький, вул.Чорновола, 31,т.64-51-97


КП «Цивільжитлобуд»

Проводить будівництво –1, 2, 3 – кімнатних квартир поліпшеного планування: вода, газ, індивідуальне опалення, дитячий майданчик, металопластикові вікна, утеплені стіни, парковка, офісні приміщення. Продаються приміщення під офіси, гаражі та магазини. Виконуємо будь-які будівельно-монтажні роботи.

м.Хмельницький, вул. Камʼянецька, 47,
т. 72-07-75, 65-85-03, 70-69-75, 050-824-91-64
www.civbuild.com

 


Будівельна компанія "Діта"

виконує усі види будівельних робіт вже 20 років.
Ми почали свою діяльність з невеликіх обсягів ремонтніх робіт.
Але сьогодні наша компанія досягля значних успіхів у сфері будівництва і є лідером ринку у нашому регіоні.
Компанія розвивається і рухається у ритмі нових тенденцій та технологій.
Ми будуємо те, що необхідно суспільству, країні та світу.
вул. Червоноармійська, 5
29009 м. Хмельницький

+38 (0382) 61 97 78
+38 (067) 381 20 40
e-mail: manager@dita.ua
www.pf-dita.com


З приводу розміщення реклами звертатися за тел. 65-59-01


 


29000, м.Хмельницький, Кам'янецька 47
т.65-59-01
tviypog@gmail.com

Шановні читачі !
Розпочалася передплата на друге півріччя. передплатний індекс 99876


Сертифіковано в Україні